Позакласні заходи

У гості до справжньої чарівниці

(літературне свято, присвячене творчості Астрід Ліндгрен)

Оформлення приміщення: на стінах залу розвішані малюнки учнів, ілюстрації відомих художників до казок А. Ліндгрен, поруч зі сценою оформлено декілька виставок книжок письменниці. По центру сцени – портрет А. Ліндгрен, плакати з висловами: «Чарівниця зі Швеції», «Андерсен нашого часу».

Звучать фонозаписи фрагментів шведської народної музики.

Ведучий. «Чарівниця зі Швеції», «сучасний Андерсен», «найяскравіша зірка світової дитячої літератури» - так критики та журналісти називають відому шведську письменницю Астрід Ліндгрен. Цікаво, що якщо всі тиражі виданих творів Ліндгрен скласти докупи, то вона буде у 175 разів вища від знаменитої Ейфелевої вежі в Парижі.

Ведуча. Авторка незабутніх казкових персонажів, серед яких Малюк і Карлсон, Міо, Пеппі, Еміль та інші, вважала себе дуже щасливою людиною. Та й чому б ні, адже з початку 70-х років ХХ ст. її твори, видані 58-ма мовами світу, постійно завойовують перші місця у рейтингах літератури. У 1957 році Астрід Ліндгрен стала першою серед дитячих письменників, удостоєних премії шведської держави за літературні досягнення. З-поміж головних нагород Ліндгрен премія імені Льюїса Керолла, нагороди ЮНЕСКО і різних держав, «Срібний Ведмідь» за фільм «Ронні, дочка розбійника». Крім того, письменниця була двічі удостоєна Міжнародної премії імені Г.К. Андерсена, яку називають «малою Нобелівською».

Ведучий. Творчий шлях Ліндгрен справді схожий на казку. Популярною її зробив твір про  чудернацьку дівчинку Пеппі. Астрід написала її в подарунок для дочки у 1944 році.

Ведуча. Знають і люблять шведську письменницю й українські читачі, адже кожна зустріч з героями її казок – це приємні хвилини відкриттів і здивувань, радощів і добра.

Ведучий. Сьогодні у нас свято. До нас завітала в гості ця  дивовижна дівчинка із незвичайним ім’ям Пеппі Довгапанчоха. Чи знаєте ви, хто така Пеппі? Впевнений, що знаєте. Але нагадати не завадить. Отже, Пеппі Довгапанчоха – це дівчинка 9 років, що мешкає сама-самісінька у віллі «Хованка» на околиці маленького містечка. Вона напрочуд сильна, може, наприклад, підняти свого коня. А вигляд у Пеппі такий: «… морквяного кольору волосся, цупко заплетене в дві кіски, що стирчали, мов палички, ніс картоплинкою, весь поцяткований ластовинням». На ноги дівчинка натягувала довгі панчохи – одну руду, другу чорну – і носила великі-превеликі чорні черевики. Якось з нею трапилися такі історії.

ІНСЦЕНІЗАЦІЯ УРИВКІВ З КАЗКИ

Звучить уривок фонозапису мюзиклу Б. Шашкевича «Пеппі Довгапанчоха» у виконанні ансамблю «Мелодія»

І сцена

(Кімната: стіл, стільці, ліжко. На ліжку – ковдра, подушка. Томі й Аніка роблять уроки).

Томі. Як добре, що Пеппі тут оселилася, правда, Аніка?

Аніка. Ще б пак!

Томі. Я вже забув, у що ми гралися раніше, поки її не було. А ти пам’ятаєш?

Аніка. Грали в крокет абощо. Але, по-моєму, з Пеппі набагато веселіше. А в неї ще й кінь, мавпа.

(Забігає Пеппі).

Пеппі. Привіт, друзі! І що ви оце робите?

Томі. Вчимо табличку множення.

Пеппі. Що за табличка множення? Це якась дурниця. Зовсім не потрібна таким гарним хлопчикам і дівчаткам, як ми з вами.

Аніка. Пеппі, послухай мене. Уявляєш, як нам було б весело разом вертатися зі школи.

Томі. І до школи йшли б разом. Ти не уявляєш собі, яка в нас добра Вчителька.

Аніка. Якби ти знала, як у школі цікаво! Я нудьгувала би, коли не могла б ходити до школи.

Томі. І бути у школі треба не так уже й довго. Тільки до другої години.

Аніка. Отож, і не встигнеш озирнутися, як уже канікули – різдвяні, великодні, літні.

(Пеппі знервовано пробігла по кімнаті, щось перевернула).

Пеппі. Та це ж несправедливо. Дуже несправедливо! Я цього не стерплю!

Томі. Що несправедливо?

Пеппі. Через чотири місяці буде Різдво, і у вас почнуться канікули. А в мене нічого не почнеться. (Сумно). Я не матиму канікул, навіть коротеньких. (Крізь сльози). Треба щось робити. Завтра ж я почну ходити до школи.

(Томі й Аніка радісно заплескали в долоні).

Томі й Аніка. Ура! То ми чекатимемо на тебе о восьмій.

Пеппі. Е ні, так рано я не встигну. А крім того, я поїду до школи верхи.

Аніка. Вибач, Пеппі, а ти і в школу підеш у цих великих черевиках?

Пеппі. Звичайно. Це ж дуже зручно: можна ворушити пальцями і ніяких тобі мозолів. Я навіть сплю в них. Показати вам, як сплять у Гватемалі? (Кладе ноги на подушку, а голову під ковдру і вже із-під ковдри говорить). Тільки так і треба спати, інакше й не варто. Ви засинаєте без колискової пісні? Бо я мушу завжди співати  собі колискову, а то мене сон не бере.

(Мурликає собі колискову і засинає. Аніка і Томі тихенько виходять).

ІІ сцена

(Іде урок. Під акомпанемент пісні «Дважды два четыре» діти крокують по залу і співають).

Вчителька. Скільки буде 5 + 7?

Діти. 12.

Вчителька. А 10 + 2? А 6+ 6? А 11 + 1? (Забігає Пеппі й без дозволу сідає на вільне місце, грюкаючи, що діти аж підскочили на своїх місцях).

Пеппі. Привіт! Думаю, я не спізнилася на табличку множення?

Вчителька. Доброго дня, Пеппі. Послухай-но мене, Люба Пеппі, я думаю, ти не будеш галасувати наступного разу, коли знову прийдеш до школи. Адже в школі потрібно поводитися чемно.

Скажи мені, як же тебе звати, щоб я записала у класний журнал?

Пеппі. Мене звати Пеппілота Вікторуалія Гардина Фута, дочка капітана Єфраїма Довгапанчоха, тепер негритянського короля. Пеппі – моє здрібніле ім’я.

Вчителька. Зрозуміло, ну то й ми будемо звати тебе Пеппі. А тепер побачимо, що ти знаєш. Ти вже велика дівчинка, і, мабуть, багато вмієш. Почнемо з математики. Скажи мені, Пеппі, скільки буде 7 + 5?

Пеппі (невдоволено). Ну якщо ти сама цього не знаєш, то чого я маю рахувати замість тебе?

(Діти спантеличено витріщили очі).

Вчителька. Послухай, Пеппі. В школі так не відповідають і до Вчительки звертаються на «Ви», кажуть «пані Вчителько».

Пеппі. О, вибачте! Я цього не знала і більше так не казатиму.

Вчителька. Думаю, що не казатимеш, ти не хотіла рахувати, а я порахую. Якщо до семи додати 5 – буде 12. До 6 додати 6 – буде 12, 9 + 3 = 12, 11 + 1 = 12. Запам’ятай це, люба Пеппі.

Пеппі. Ти диви! Якщо ти знаєш сама, то навіщо мене питати. І це вже, люба моя, занадто! Ти сама щойно казала, що 12 вийде тоді, коли до 7 додати 5. Повинен же бути хоч якийсь лад навіть у школі. А крім того, коли тобі так хочеться гаяти час на ці розрахунки, то стань у куток і рахуй скільки завгодно, а нас відпусти надвір гратися в квача. Ой лихо! Я знову сказала – «ти». Вибачте мені востаннє.

Вчителька. Ох ти, дівчисько. Добре, рахувати ти не вмієш. Може, ти знаєш літери? (Показує табличку з літерою «ї»). Ось, Пеппі, я тобі покажу щось цікаве. Це ї-ї-ї-жак. Літера на початку цього слова зветься «ї».

Пеппі (здивовано). Зроду б не повірила. Мені здається, що «ї» - це паличка з двома цятками. А до чого тут їжак?

(Учителька взяла другу картку, на якій була намальована гадюка, поряд була літера «г»).

Вчителька. А це, люба Пеппі, гадюка, а поруч з нею літера «г».

Пеппі. Коли хтось заводить мову про гадюк, я завжди згадую, як билася з гадюкою в Індії. Ви навіть не уявляєте собі, яка то була величезна гадюка: 14 метрів завдовжки і така люта, як оса. Обкрутилася навколо мене, а я її – гуп по голові. І все. Ага, то це літера «г». Дивно.

Вчителька (смикнула Пеппі за руду косу). Я бачу, ти зовсім не хочеш учитися. Послухай, я працюю в школі уже давно і такої… такої… як ти учениці у мене ще не було.

Досить. Давайте трохи відпочинемо. (Роздає папірці та олівці). Малюйте хто що хоче. (А сама сіла перевіряти зошити. Коли підняла очі, то побачила, що всі відклали олівці й дивляться на Пеппі, яка лежить на підлозі й  малює).

Вчителька. Пеппі, чому ти не малюєш на папері?

Пеппі. Я вже давно його змалювала. Мій кінь не вміщається на такому маленькому клаптику паперу. Я оце малюю передні ноги, а коли дійду до хвоста, доведеться вийти в коридор.

Вчителька. Діти, досить, ідіть на перерву, а я хочу поговорити із цим дівчиськом наодинці.

(Діти виходять).

Пеппі. Знаєш що, чи пак, знаєте що, пані вчителько, мені було страшенно цікаво побачити, що ви тут робите. Проте більше я не хочу ходити до школи. Нехай уже я залишуся без канікул, бо у мене від ваших гадюк  та їжаків аж голова йде обертом. Думаю, що тебе це, пані, не засмутить?

Вчителька. Ти помиляєшся, Пеппі. Мене це дуже засмутить, а особливо те, що ти, люба Пеппі, не хочеш добре поводитися. Кожну дівчинку, яка так поводиться, як ти, відразу виганяють зі школи.

Пеппі. Я погано поводжуся? (Здивовано). А я й не знала. (Далі тремтячим голосом). Розумієте, пані, в мене мама ангел, тато – негритянський король, а я ціле життя плавала на морі, то й не знаю до пуття, як треба поводитися у школі серед усіх цих гадюк та їжаків.

Вчителька. Я розумію тебе, люба Пеппі, й більше на тебе не гніваюся.

Пеппі. Ви дуже добра пані. (Звертається до дітей). Друзі, у вас дуже добра вчителька!

(Лунає музика).

Пеппі. На щастя, я знаю аргентинську школу. Якби ви туди потрапили! Великодні канікули там починаються через три дні після різдвяних, а коли скінчаться великодні канікули, через три дні починаються літні. До того ж в Аргентині не задають уроки. Часом буває, що котрась аргентинська дитина сховається в шафу  й нишком учить уроки, але вже їй і перепадає від мами, коли вона помітить це. Арифметики в тій школі взагалі немає; якщо знайдеться учень, що знає, скільки буде 7 + 5 і ненароком скаже про це вчительці, то вона поставить його в куток на цілий день. Читають вони тільки в п’ятницю, та й то, якщо знайдеться книжка. Але книжка ніколи не знаходиться.

Томі. То що ж вони роблять у школі?

Пеппі. Їдять цукерки. Поблизу є кондитерська фабрика, труба проведена просто в клас, цукерки сиплються туди весь час, і в дітей повно роботи: треба їх їсти.

Аніка. А що ж робить учитель?

Пеппі. Як що, дурненька, піднімає за дітьми папірці. Чи ти може думаєш, що діти самі їх підбирають? Аякже! Бувайте здорові! Мене ви більше тут не  побачите. Але пам’ятайте, скільки буде 5 + 7, а то лихо вам буде.

ІІІ сцена

До Пеппі закрадаються злодії

(Пеппі сидить на підлозі. Висипала всі свої монети).

Пеппі. 75, 76, 77, 78, 79, 7010, сімдесят одинадцять… 7017. (Витирає чоло). Ох, у мене аж шия затерпла! Мабуть, є якийсь інший спосіб рахувати, бо хіба ж можна прорахувати стільки золота. Ага, згадала – 400, 1000…

(Хтось постукав у двері).

Пеппі. Заходьте, як хочете, а як ні – то не заходьте!

Злодії. Ти сама вдома?

Пеппі. Не сама: ще є пан Нільсон.

Злодії (один до одного, потираючи руки). Ми заглянемо сюди трохи пізніше. (До Пеппі). Ми зайшли спитати, котра година.

Пеппі. Ви такі великі, а не знаєте, котра година?

(Злодії тихенько виходять).

1-й злодій (на вулиці, потираючи руки). Ти бачив колись стільки грошей? Ну і ну!

2-й злодій. Чи ж нам пощастило? Треба тільки почекати, поки це дівчисько й той Нільсон заснуть. Тоді зайдемо до хати й заберемо все.

(Чекають. Холодно. Заходять у хату до Пеппі).

1-й злодій. Глянь, які дурні люди. Не замкнули на ніч дверей.

2-й злодій. Тим краще для нас. (Засвітив ліхтаря. Побачили в кімнаті сплячу Пеппі і лялькове ліжко пана Нільсона).

1-й злодій. Це, мабуть, та сама дівчинка. До того ж вона міцно спить. Але де, по-твоєму, спить той Нільсон?

Пеппі (з-під ковдри). Пан Нільсон спить у ляльковому зеленому ліжку.

(Злодії злякалися і хотіли дременути, та потім зупинилися).               

2-й злодій. Пан Нільсон – мавпа. Га-га-га!

Пеппі. Так, а ви думали, що він молотарка?

1-й злодій. Хіба твої тато й мама не вдома?

Пеппі. Ні, не вдома, їх ніколи не буває вдома.

(Злодії зраділи).

2-й злодій. Послухай, дівчинко, вилізь на хвилинку, нам треба побалакати з тобою.

Пеппі. Ні, я сплю.

(2-й злодій рішуче стягнув ковдру. Дівчинка спокійно глянула йому у вічі).

Пеппі. Ти вмієш танцювати твіст? Бо я вмію!

1-й злодій. Ми також хочемо запитати тебе щось. Наприклад, де ті гроші, які ти рахувала на підлозі?

Пеппі. У торбі в шафі.

(Злодії засміялися).

2-й злодій. Думаю, ти не образишся, золотко, якщо ми заберемо торбу?

Пеппі. Чого мені ображатися? Беріть!

(1-й злодій  бере торбу).

Пеппі. А я думаю, ти також не образишся, золотко, якщо я заберу її назад.

1-й злодій. Тільки без жартів. Давай торбу! (Схопив Пеппі за руку і спробував забрати здобич).

Пеппі. А мені якраз закортіло пожартувати. (Ткнула злодіїв пальцем, і вони розлетілися в  різні боки).

Злодії (крізь сльози). Люба дівчинко, вибач, ми просто пожартували. Не роби нам боляче, ми двоє нещасних волоцюг і прийшли до тебе попросити хліба.

Пеппі. Із вас хтось уміє танцювати?

Злодії. Аякже. Ми обоє вміємо.

Пеппі. Чудово! Може, потанцюємо? Я саме сьогодні навчилася танцювати. (Танцюють).

Пеппі (після танцю). Любі мої, ще хоч трішечки. (Закружляла по кімнаті).

Злодії. О, люба дівчинко, відпусти нас.

Пеппі. Як добре, що ви завітали до мене! Посидьте ще трохи. Я ще не бачила, щоб хтось так гарно вмів танцювати!

Злодії. О ні, о ні, о ні! (Тікають).

ІV сцена

Пеппі святкує свій день народження

Томі й Аніка (читають листа).

«ТМІ Й АНІЦІ»

ТМІ ДНІКО ПРИДІТЬ ЗАВТРА

НА МІЙ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ.

(З радістю почали підстрибувати).

Томі. Аніка, та це ж Пеппі нас запрошує на день народження.

Аніка. Скоріше збираймося, та й подарунок іще потрібно купити.

Томі й Аніка (разом). Мамо, мамо, можна,  ми підемо на день народження до Пеппі?!

(Пеппі прибрала кімнату. На підлозі – килим, стіл накритий серветкою, Нільсон сидить у неї на плечах).

(Томі постукав у двері).

Пеппі. Хто там стоїть і не дише? Може, то привид чи миша?

Томі й Аніка. Ні – це  ми. (Забігають. Томі чемно вклонився, Аніка подала пакунок). Вітаємо з днем народження, Пеппі.

Пеппі. Щиро дякую.

(Розгорнула пакунок і побачила музичну скриньку. Обняла Томі, Аніку, закружляла по кімнаті і зупинилася).

Пеппі. Любі мої, вам також треба дати іменинні подарунки.

Томі й Аніка. Як це? У нас не сьогодні день народження.

Пеппі. Але ж сьогодні мій день народження. То хіба я не маю права дати іменинні подарунки? Чи ваша табличка множення каже, що цього робити не можна?

Томі. Ні, можна, але так не годиться. Хоч я залюбки отримав би подарунок.

Аніка. І я.

(Пеппі принесла два  пакуночки. Томі розгорнув і побачив дудку,  а в пакуночку Аніки виявилася брошка у формі метелика).

Томі. Люба Пеппі, ми вітаємо тебе з днем народження і даруємо тобі цей танець.

Аніка. Пеппі, давай танцювати разом.

(Діти танцюють).

V сцена

Пеппі прощається з друзями

(У кімнату входять діти з м’ячами та обручами. Проходять по залу, по черзі демонструють: силачі – піднімають гирі, клоуни – смішать дітей).

Директор цирку (звертається до публіки). Шановні пані та панове! Зараз ви побачите найбільше диво світу! Будь ласка, шановні пані та панове – ось вони.

(На сцену виходять два силачі, вклоняються публіці).

Директор цирку. Дивіться лише, які м’язи!  

(Силачі підіймають гирі, показують, які вони дужі).

Директор цирку. А тепер, шановні пані та панове, я хочу запропонувати вам одну цікаву річ! Хто з вас зважиться перемогти найдужчих чоловіків у світі, той дістане сто крон!

Пеппі. Я!

(Пеппі обминула директора, підійшла до одного силача, потиснула йому руку).

Пеппі. Ану поборімося. За хвилину я починаю.

(Потягла силача за руку, і він впав. Швидко схопився).

Діти. Ура, Пеппі!

Пеппі. Ану ще ти!

(За мить дужий силач лежить на землі).

Діти. Ура, Пеппі перемогла!

(Силачі ганебно повтікали з арени, директор підійшов до Пеппі, простягнув їй 100 крон).

Директор цирку. Прошу, люба панно, ось 100 крон.

Пеппі. Навіщо мені цей папірець? Візьми його собі, як хочеш.

(З’явилися поліцаї).

Пеппі. Ой, сьогодні в мене щасливий день, бо я найдужче в світі люблю поліцаїв, майже так, як кисіль із ревеню.

1-й поліцай. Це ти та дівчинка, що оселилася у віллі «Хованка»?

Пеппі. Зовсім ні. Я та тітонька, що мешкає на 3-у поверсі в іншому кінці міста.

2-й поліцай. Ти не блазнюй. Добрі люди у містечку домоглися… для тебе місця в дитячому  будинку.

Пеппі. Я вже маю місце в дитячому будинку.

3-й поліцай. Що ти кажеш, хіба вже все влаштовано? Де ж той будинок?

Пеппі. Тут. Я дитина, а цей мій будинок, отже, це й є дитячий будинок.

1-й поліцай. Люба моя, ти не так мене зрозуміла. Ти повинна перейти в справжній дитячий будинок, щоб тебе було кому доглядати.

Пеппі. А в вашому дитячому  будинку можна тримати коней?

2-й поліцай. Звичайно, ні.

Пеппі. Так я і думала. Ну, а мавп?

2-й поліцай. І мавп не можна, ти й сама це добре знаєш.

Пеппі. Тоді шукайте собі дітей для вашого будинку деінде. Я й гадки не маю переходити туди.

1-й поліцай. Ти не можеш робити те, що тобі самій хочеться. А ну збирайся в дитячий будинок. (Схопив Пеппі за плече, та Пеппі випручалася, ляснула його по спині).

Пеппі. Квач! (Стрибнула на поруччя веранди. Поліцаї побігли за нею. Пеппі заскочила на стіл). Не бійтеся. Тут ходити не страшно, тільки весело! Я падаю! (Стрибає вниз).

(Поліцаї почухали потилицю, розгубилися, і тільки хотіли її зловити, як у зал зайшов негритянський король. Король з рудими вусами, одягнений в сині моряцькі штани).

Пеппі. Тату Єфраїме! Тату Єфраїме, мені важко повірити, як ти виріс. (Повиснула на шиї у батька).

Король. Пеппілотто Вікторуаліє Гардино Футо Єфраїмівно Довгапанчохо, люба моя доню! Я саме хотів сказати, що ти виросла.

Пеппі. Я так і сподівалася, тому і випередила тебе.

Король. Ти така дужа, дитино, як і була?

Пеппі. Ще дужча. Може, поміряємося силою?

Король. Давай.

(Почали мірятися силою, але ніхто не переміг).

Пеппі. Коли мені виповниться 10 років, я переможу тебе, тату Єфраїме.

Король. Я теж так думаю.

Пеппі. Ой, лишенько! Я ж вас не познайомила. Це мої приятелі Томі й Аніка, а це мій тато, капітан його величність Єфраїм Довгапанчоха, бо ти ж, тату, негритянський король, правда?

Король. Правда. Я король племені химерійців, що населяє острів Химерію. Я доплив туди після того, як упав у воду з палуби, ти ж пам’ятаєш?

Пеппі. Авжеж. Я знала, що ти не втонув.

Король. Щоб я та втонув? Ні, швидше верблюд пролізе крізь вушко голки, ніж я втону. Я плаваю, мов кит. (Грізно насупив брови і щось сказав).

Томі. Ой, він розмовляє по-негритянськи? Що це означає, дядьку Єфраїме?

Король. Це означає: «Тремтіть, вороги».

Пеппі. Слухай, тату, а негри не здивувалися, коли ти вийшов із води на їхній острів?

Король. Ще й як здивувалися! Спершу вони хотіли з’їсти мене, та коли я вирвав із корінням пальму, вони передумали й зробили мене своїм королем. Після цього я зранку правив островом, а після обіду будував собі човна. Мені треба було багато часу, бо все доводилося самому, хоч я й задумав змайструвати невеличкий вітрильник. Коли човен був готовий, я сказав, що мушу їх покинути на якийсь час, але неодмінно повернуся й привезу з собою королівну на ім’я Пеппілотта. Почувши це, вони затарабанили в свої щити й вигукнули: «Усюмплюсор! Усюмплюсор!».

Аніка. Що це означає?

Король. Це означає «Браво! Браво!». Збирайся, доню, завтра ми вирушаємо.

(Діти засумували).

Томі. Ти повернешся до нас, Пеппі?

Пеппі. Так, але ми тоді вже будемо дорослими.

Аніка (сумно). Я не хочу бути дорослою.

Томі. Я також не хочу.

Пеппі. Ще б пак. Дорослі люди ніколи не радіють. Вони весь час думають про свою нудну роботу, модні речі, мозолі, податки. Здається, я маю десь кілька пілюль.

Томі. Яких пілюль?

Пеппі. Щоб не стати дорослими. (Роздає дітям).

Томі. Та це ж горох.

Пеппі. Тобі так тільки здається. Це пілюлі круть-верть. Мені їх дав у Ріо-де-Жанейро один індіанський ватажок.

Аніка. А хіба такі маленькі пілюлі можуть допомогти?

Пеппі. Ще й як допоможуть. Тільки їх треба з’їсти в темряві, та ще й сказати:

Будемо круть-верть ковтати-ковтати,

Шоб дорослими не стати.

Томі. Щоб, а не шоб.

Пеппі. Коли я сказала «шоб», то й треба так казати. Якось один хлопець ковтнув так пілюлю і сказав «щоб» замість «шоб», і почав так рости, що аж страшно. По кілька метрів на день. Спершу йому було добре, бо він міг кусати яблуко просто з дерева, наче жирафа. Але потім він став надто великий. Якось він лизнув язиком сонце і так верескнув, аж на землі зів’яли квіти.

Аніка. Я боюся ковтати пілюлю. А то щось скажу не так.

Пеппі. Ти скажеш, як треба.

Томі. Не бійся, ти не помилишся, Аніко.

(Пеппі, Томі й Аніка сіли в коло на підлозі).

Пеппі. Ну, ковтаймо.

(Проковтнули і сказали разом:

«Будемо круть-верть ковтати-ковтати,

Шоб дорослими не стати»).

Король. Пеппі, підіймайся на борт.

Пеппі. Ну, до побачення, друзі. Лишилося 10 хвилин.

(Діти засумували).

Прощай, люба Пеппі, ти їдеш від нас,

Але пам’ятай повсякчас,

Що друзів таких, як залишила ти,

Довіку тобі не знайти.

Пеппі. Я повернуся до вас. Обов’язково. Та не плачте, усміхніться.

(Всі діти співають пісню).

Ведучий. У Стокгольмі, столиці Швеції, на вулиці Далагатан стоїть старий будиночок, вікна якого дивляться на невеличкий парк. Про цей будинок у Швеції та й у багатьох інших країнах знають чимало дітей та дорослих, бо з 1941 по 28 січня 2002 року на другому поверсі цього будиночка мешкала всесвітньо відома дитяча письменниця Астрід Ліндгрен. Листи з усіх кінців планети поштарі доставляли сюди не в сумках, а у величезних мішках, бо ліндгренівський Карлсон за все своє життя  літературного героя облетів майже весь світ, так як обпливла на кораблі свого тата, капітана і негритянського короля, друга героїня творів Ліндгрен – Пеппі Довгапанчоха. На жаль, Астрід Ліндгрен померла, але її герої продовжують жити.

(Звучить музика. Учасники літературного свята виходять на сцену).

Вікторина «Подорож у казку»

Ведучий.

Казок чимало є на світі

Веселих і сумних.

Питання поляга лиш в тому,

Чи можна жить без них.

Казка стукає у двері,

Привітаємо її,

І що б там не говорили,

Ми впізнаємо її.

Дорогі діти! Сьогодні у нас незвичайне свято – свято казки. Ми відправимося в подорож у казковий світ. Побуваємо у різних країнах, у різних авторів, зустрінемося з різними відомими вам героями. Вашу увагу привернуть сценки з улюблених казок, перед вами пройде парад чудесних героїнь. Вас чекають конкурси, цікаві запитання, зустрічі.

(Сценка з казки Г.Андерсена «Снігова королева»).

Герда. О, Кай! Мій любий Кай!

Розбійниця. Добре! А ти знаєш, де Лапландія?

Олень. Кому ж як не мені це знати. Там я народився, виріс, там скакав на снігових рівнинах.

Розбійниця. Тоді слухай! Бачиш, всі наші пішли, вдома лише мати; (до Герди) через деякий час вона вип’є з великої пляшки і задрімає – тоді я що-небудь зроблю для тебе.

(До Оленя). Ще довго-довго можна було б потішатися над тобою. Дуже ти смішний, коли тебе лоскочуть гострим ножем. Та нехай буде так. Я відв’яжу тебе, випущу на волю. Ти можеш бігти у свою Лапландію, але за це ти віднесеш до Снігової королеви ось цю дівчину – там її названий брат. Ти, звичайно, чув про що вона розповідала? Вона говорила досить голосно, а в тебе завжди вуха насторожі.

(Олень підскочив від радості).

Розбійниця. Нехай буде так, візьми назад свої пухові чобітки, адже в дорозі буде холодно. А муфту я залишу собі, дуже вона хороша. А щоб ти не замерзла в руки, на тобі мамині великі рукавиці. Ну ось, тепер у тебе руки, як у моєї матінки. (Герда плакала).

Розбійниця. Терпіти не можу, коли плачуть. Тепер тобі треба дивитися весело. Ось тобі хліба, щоб ти не померла з голоду.

(До оленя). А тепер швидко! Та бережи дівчинку.

Ведучий. Що ж це за казка? Хто її герої? Хто написав багато казок для дітей? Ми могли б ще довго мандрувати по казках Андерсена. Та наша подорож лежить до іншої країни – Франції.

(Сценка з казки Ш.Перро «Червона шапочка»).

Ведучий. А зараз проведемо вікторину.

Питання:

1.     Імя дівчинки, яка вміла вигадувати цікаві історії.

2.     Імя головної героїні казки Г.Х. Андерсена «Дикі лебеді».

3.     Хто виконував усі прохання діда і примхи баби?

4.     Хто забрав Гердині черевички?

5.     Героїня якої казки жила у клітці?

6.     В якій казці один герой залишився з крилом птаха?

7.     За допомогою чого розпізнали справжню принцесу?

8.     В якій казці долю головної героїні вирішив черевичок?

9.     В якій казці дівчина полюбила чудовисько?

10.           Героїня якої казки знала про все на світі?

Ведучий. Дорогі діти! Ви відгадували казки, називали їх авторів, згадували героїв. Кожен раз, почувши казку, у вашій уяві змальовувався образ улюбленого героя, героїні. Можливо, хтось із вас знайде цю красуню серед героїв прочитаних вами казок.

На нашому святі присутні найпрекрасніші дівчата. Хто вони, ви зараз почуєте.

Білосніжка. Я дівчинка з біленьким личком і червоними щічками. Королева позаздрила моїй красі і  наказала мене вбити. Та добрий мисливець відпустив мене. Названими братами для мене стали гноми. А врятував мене від довгого сну чудесний принц. Тепер ми живемо у палаці, де збуваються всі мрії. Назвіть мене.

Дюймовочка. А я маленька дівчинка, колись жила у своїй квіточці сама. Та величезна жаба викрала мене як наречену для свого сина. А потім жила у польової миші і мала стати дружиною гидкого крота. Та хороша мила ластівка принесла мене у теплі краї, і там я зустріла своє щастя. Я стала дружиною ельфа, королевою всіх ельфів і царицею всіх квітів.

Попелюшка. А я дівчинка, яка дуже хотіла попасти на бал. Моя хрещена мати – чарівниця. Саме вона допомогла мені поїхати на бал у царський палац. А як там було гарно, я була у чудовому вбранні, танцювала з принцом. Та долю мою вирішив соболевий черевичок. Тепер я не Чорногузка і не Попелюшка ,а принцеса. І я дуже щаслива.

Червона шапочка. А мене ви впізнали по моїй червоній шапочці, яку мені подарувала бабуся. Я люблю свою бабусю і завжди ношу їй гостинці. Та вовкові я більше не повірю ніколи. Одного разу я вже побувала у вовчому череві і більше не хочу. І ви стережіться злого вовка і ніколи не вступайте з ним у розмову.

Принцеса. А я ще й досі хочу спати. Та ніч була жахливою. Я довго не могла заснути. А в усьому винна горошина, яку королева поклала мені під пуховики, перини. Та добре, що так сталося. Тепер всі знають, що я - …

Пеппі. Мене найлегше розпізнати. Адже одна моя панчоха довша за іншу. А ще я заплітаю сама собі коси, вмію пекти смачні пиріжки, не боюся злодіїв. Правда, і на вигадки я майстер. Діти вірять мені, а дорослі чомусь ні. Тому я не хочу бути великою. А ще я не хочу ходити до школи. Я завжди буду жити у своїй віллі «Хованка».

Мудра дівчина. А я та дівчинка, яка відгадувала всі загадки пана. Він хотів мене перехитрити, та я розумніша за нього. Я ні йшла, ні їхала, ні боса, ні взута, ні з гостинцем, ні без гостинця. Та не вдалося пану зацькувати мене собаками. І про них я подбала, зайця їм випустила. Я не тільки мудра, я проста і хитра.

Ведучий. Дорогі діти! На сьогоднішньому святі ви побачили цікаві уривки з різних казочок світу. І ви впевнились у тому, що всі автори прагнуть показати нам своїх героїв добрих і злих, звичайних і незвичайних. Але яка б не була казка: англійська чи французька, шведська чи німецька, російська чи українська, в ній завжди перемагає добро. І нам хочеться, щоб так було і в житті, як і в казках – зла менше, а добра більше.

Таємниці Миколи Гоголя 

(літературний вечір до 201-ї річниці від дня народження М.Гоголя)

Оформлення сцени: на задньому плані – панно з видом на Дніпро, на передньому  плані – стіл, застелений гаптованою скатертиною, на столі – посуд з українськими стравами, на сцені – скриня, лава; збоку – пліт із перевернутими горщиками; перед сценою – столик із портретом М.Гоголя.

(Музичне тло – запис гри на бандурі.)

Голос за сценою. Земля дарує геніїв народу

Лиш іноді.

Серед років, десятиліть й століть

Ім’я митця зірково височить

І кожний твір дарує насолоду.

Читець. Знаете ли вы украинскую ночь? О, вы не знаете украинской ночи! Всмотритесь в неë. С середины неба глядит месяц. Необъятный небесный свод раздался, раздвинулся ещë необъятнее. Горит и дышит он. Земля вся в серебряном свете; и чудный воздух и прохладно-душен, и полон неги, и движет океан благоуханий. Божественная ночь! Очаровательная ночь! Недвижно, вдохновенно стали леса, полные мрака, и кинули огромную тень от себя. Тихи и покойны эти пруды; холод и мрак вод их угрюмо заключëн в тëмно-зелëные стены садов. Девственные чащи черëмух и черешен пугливо протянули свои корни в ключевой холод и изредка лепечут листьями, будто сердясь и негодуя, когда прекрасный ветреник – ночной ветер, подкравшись мгновенно, целует их. Весь ландшафт спит. А вверху всë дышит, всë дивно, всë торжественно. А на душе и необъятно, и чудно, и толпы серебряных видений стройно возникают в еë глубине. Божественная ночь! Очаровательная ночь! И вдруг всë ожило: и леса, и пруды, и степи. Сыплется величественный гром украинского соловья, и чудится, что и месяц заслушался его посереди неба…

Ведуча. Так яскраво і романтично писав про Україну її син – геніальний письменник, драматург, історик, мислитель і публіцист Микола Гоголь. 1 квітня 2010 рок відзначаємо 201 рік від дня народження видатного представника світової літератури.

Ведучий. Його перу належать збірки повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки» (найвідоміші з яких «Сорочинський ярмарок», «Вечір напередодні Івана Купала», «Ніч перед Різдвом», «Майська ніч, або Утоплена»), «Миргород» (до якої увійшли повісті «Тарас Бульба», «Вій», «Старосвітські поміщики» та «Повість про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоричем»), «Арабески», «Петербурзькі оповідання», комедії: «Ревізор», «Одруження», «Театральний роз’їзд» та славетна поема-роман «Мертві душі».

Ведуча. Про загадковість письменника почали говорити ще його сучасники. Вдивляючись у портрети гоголя, здається, - його очі завжди щось ніби приховують. Багато загадкового й містичного було у житті митця.

Ведучий. Загадки почалися з першого дня його життя. Певний час вважали, що Гоголь народився у родовому маєтку Василівка. За іншою версією – дорогою до мосту через Псел. Нарешті було з’ясовано, що він побачив світ у с. Великі Сорочинці, куди приїхала мати Марія Іванівна, щоб зустрітися з лікарем.

Тільки через 100 років після народження Російська академія офіційно затвердила факт: 20 березня (або 1 квітня за новим стилем) вважати днем народження Гоголя.

Читець. Син української землі,

Її дитина,

Ввібрав у душу чарівну пісень красу,

З якою у чужі світи полинув

Із думкою: «Все людству донесу».

(Звучить українська народна пісня «Ой ти, дівчино».)

Ведуча. Ніхто й досі не знає, у кого закохався молодий Гоголь, приїхавши до Петербурга. Що то за «небесне створіння», про яке він писав у листах до матері? Ніхто не може дати й відповіді на те, чому Гоголь не одружився, хоча поряд із ним були такі прекрасні жінки – Анна Вієльгородська, Олександра Смірнова-Россет, Зінаїда Волконська.

Ведучий. Що сталося з ІІ томом «Мертвих душ»? чи справді Гоголь спалив його і з якої причини тієї фатальної ночі 1852 р., напередодні смерті? І чому, власне, помер Гоголь?

Ведуча. Ці питання й досі викликають дискусії. Але найбільша таємниця Гоголя – таємниця геніальності письменника. У чому ж її секрет?

Ведучий. Микола  Гоголь – явище унікальне для всього світу, а джерела його слід шукати у синтезі двох культур і двох мовних стихій, що живили його творчість.

Ведуча. У листі до О.Смирнової від 24.12.1844 р. із Франкфурта М.Гоголь зізнався: «Сам не знаю яка в мене душа, хохлацька чи російська…». Геній письменника постав на українському ґрунті і ніколи не втрачав духовних зв’язків із Батьківщиною. Україна була для нього мрією, джерелом натхнення, втіленням природного й вільного життя.

Ведучий. Це і призвело Гоголя до великих художніх відкриттів. Як слушно зазначив Олесь Гончар у щоденнику: «М.Гоголь – суто український тип генія, з усіма його достоїнствами й слабкостями».

З української культури Гоголь приніс в російську (і ширше – в світову літературу) особливу задушевність, чутливість, ліризм, міфопоетичне бачення світу.

Ведуча. «Якби наш край не мав такої скарбниці пісень, я б ніколи не зрозумів історії його, тому що не збагнув би минулого. Як мені допомагають в історії пісні! Це народна історія, жива, яскрава, барвиста, правдива, що розкриває все життя народу», - писав М.Гоголь.

Ведучий. Ще в студентські роки, вболіваючи за всю державу і свою «милу Україну», М.Гоголь налаштувався «бути по-справжньому корисним для людства».

Читець. Служити для держави завжди прагнув,

Як стане сил –

Найбільшу людям користь принести.

І жодної хвилини не втрачати,

Яку для блага можна провести.

Юнацькі мрії, втілюючи в дійсність,

Микола Гоголь

Творить день за днем, за кроком крок,

Суспільний устрій прагнучи змінити,

Він людям мудрості дає урок.

Ведуча. Питання буття – від побутових та духовних – М.Гоголь сприймав крізь релігійно-моральну призму. Письменник завжди пам’ятав, чому його назвали Миколою.

Ведучий. Після смерті двох дітей Марія Іванівна їздила до Диканської церкви, просила у Бога, щоб він послав їй дитину, і дала обітницю перед чудотворною іконою Святителя Миколи: якщо в неї народиться хлопчик, наректи його іменем чудотворця. Тож Гоголь вважав Миколу Чудотворця своїм покровителем, й ікона з образом святителя часто супроводжувала письменника.

Ведуча. Уся творчість письменника насичена духовним змістом, пройнята християнськими мотивами. Вже у «Вечорах на хуторі біля Диканьки» герої борються з нечистою силою з допомогою віри та святого хреста. Яскравим свідченням цього є перемога над чортом, яку отримав коваль Вакула в «Ночі перед Різдвом».

Інсценізація твору «Ніч перед Різдвом». (В інсценізації беруть участь дійові особи: Вакула, Оксана, Чорт, Солоха, Пацюк, запорожець 1, запорожець 2, Цариця, Одарка, Оповідач).

Оповідач (читає). Останній день перед Різдвом минув. Зимова ніч настала: засміялись зорі, місяць поважно піднявся на небо посвітити добрим людям і всьому світові. Мороз дужчав, але було так тихо, що скрипіння під чоботом чулося за півмилі. Ще жоден з парубків не з’являвся під вікнами хат, місяць лише зазирав у них крадькома, ніби викликаючи прибраних дівчат вибігти скоріше на скрипучий сніг…

(Виходить Оксана з дзеркалом в руках.)

Оксана. Треба ж було людям вигадати, ніби я гарна… Неправда! Хіба чорним бровам і очам моїм рівних немає у світі? Що ж тут красивого в цьому носі, і в щоках, і в губах? Ніби ж то гарні мої чорні коси? Ух! Їх можна злякатися ввечері: вони, як довгі змії, обвили мою голову. Аж тепер бачу, що я зовсім не гарна!.. Ні, гарна я! ой, яка гарна! Диво!

(Тихо входить Вакула.)

Вакула. Дивна дівка! І хвастощів у неї мало! З годину стоїть перед дзеркалом і не надивиться, та ще й вихваляє себе вголос.

Оксана (озирнувшись, побачила коваля). Навіщо ти прийшов сюди? Хіба хочеться, щоб випровадила за двері лопатою?

Вакула. Не сердься на мене. Дозволь хоч поговорити, хоч подивитися на тебе!

Оксана. Хто ж тобі боронить? Говори й дивися! (Сідає на лавку.)

Вакула. Дозволь і мені сісти біля тебе!

Оксана (відштовхує його). Іди геть! Ти смердиш димом. Мабуть, уже й мене замарав сажею. (Відходить від нього і знову чепуриться перед дзеркалом.) А правда, що твоя мати відьма?

Вакула. Що мені до матері? Ти у мене і мати, і батько, і все, що є дороге у світі.

Оксана. Бач, який ти! Чомусь дівчата не йдуть… Мені стає нудно.

Вакула. То тобі весело з ними?

Оксана. Та все ж веселіше, ніж з тобою. Хтось постукав. Мабуть, дівчата. (Виходить.)

Вакула. Чого я ще чекаю? Вона насміхається з мене. Я їй так само дорогий, як іржава підкова. (Входять Оксана й Одарка.)

Оксана. Одарко! Та в тебе нові черевички! Ой, які ж хороші! І з золотом! Добре тобі, Одарко, у тебе є той, хто все тобі купує, а мені нікому дістати такі гарні черевички.

Вакула. Не сумуй, моя люба Оксано! Я тобі подарую такі черевички, які мають не всі панянки.

Оксана. Ти? Подивлюсь я, де ти візьмеш такі черевички, котрі змогла б я надіти на свою ногу. Хіба ті, що носить сама цариця.

Одарка (сміється). Ти ба, яких захотіла!

Оксана. Так-так! Будь свідком: якщо коваль Вакула принесе такі самі черевички, які носить цариця, обіцяю вийти за нього заміж.

Вакула. Прощавай, Оксано! Дури, кого забажаєш, а мене вже не побачиш на цьому світі!

Одарка. Куди, Вакуло?!!

Вакула. Прощавайте! Коли ласка Бога, побачимося на тому світі, а на цьому вже не розважатися нам разом. Не згадуйте мене лихом! (Вакула виходить, за ним – дівчата.)

Оповідач. Через димар хати Вакули піднялася відьма верхи на мітлі. Це була його мати Солоха. Вона летіла так високо, що здавалася темною цяткою вгорі. Раптом із протилежної сторони з’явилася інша цятка, збільшилась і вже була не цяткою, а просто чортом. Мороз ще дужчав, і вгорі стало так холодно, що чорт перестрибував із одного копита на інше і дмухав собі в кулак, сподіваючись хоч якось відігріти змерзлі руки. Відьма і сама відчула, що холодно, хоча й була тепло вбрана; а тому спустилася в повітрі, ніби слизькою гіркою, прямісінько в димар.

Оповідач. Поки молодь колядує, давайте подивимось, що ж діється у хаті Солохи? Наша нічна мандрівниця щойно вилізла з печі через димар і почала чепуритися.

(Солоха зняла теплу хустку, кожуха, поправила очіпок…).

Солоха. Ой, і холодно ж надворі… Мороз так і щипає. Добре хоч Вакула не накликав гостей до хати, то хоч можна ще й причепуритись, ніхто й не здогадається, що ще хвильку тому я їздила на мітлі.

Треба ж поприбиратися в хаті та поставити все на своє місце.

(Одяг з лави кладе в скриню, покриває рядном, поправляє на лаві доріжку. Взяла мітлу, щоб підмести.)

-         Скоро колядники прийдуть. О, мішки з вугіллям. Я їх не буду чіпати: це Вакула приніс, то нехай сам і винесе!

(Кидає мітлу.)

-         Поскладаю всі страви на стіл ,горілочку, вишнячок.

(Тим часом вилазить з печі чорт).

Чорт. Ох, ох, яка ж ти чепуруха, я стану прямо коли ти не погодишся вдовольнити мою спрагу і, як водиться, нагородити, я, я ладен на все: кинутися у воду, а душу послати прямо в пекло.

(Стукіт і голос кремезного голови).

Голова. А чи вдома господиня, а чи впустить в теплу хату?

(Чорт метається по хаті).

Чорт. Прийшли, прийшли, куди ж мені?

(Чорт вліз у мішок, а Солоха пішла відчиняти).

Голова. Добрий вечір, доброчестива Солохо, ой зима ж. ой мороз, аж тріщить. О-о-о, у тебе вже все готове до свята, може пригостиш мене чимось на початок?

Солоха. Аякже, проходьте, проходьте, коли вже прийшли. Тут у мене і наливочка, і горілка…

Голова. Горілочки з твоїх рук вип’ю, горілочки. Наливай, - обтрушує сніг з шапки.

(Солоха наливає).

-         Дай нам Боже здоров’я, дай нам Боже всього много, а хліба найбільше.

Щоб ми були такі величні, як той хліб пшеничний.

(Випиває, примружується).

-         Ех, міцна ж. А-а-а мене запрошував дяк на кутю, але я не пішов, бо знялася така заметіль, що й дороги не видно, то я побачив світло в хаті і завернув до тебе, маю намір вечір перебути з тобою, Солохо.

Солоха. А я саме приготувала все на стіл.

(Грюк у двері, і почувся голос дяка).

Голова. Дяк, дяк, сховай мене куди-небудь, - шепотів голова. Я не хочу тепер зустрічатися з дяком.

(Солоха бігає по хаті, довго думає).

Голова. Ой, куди ж, куди ж?

(Нарешті вибрала найбільший мішок, куди і вліз голова. Зайшов дяк, а Солоха ледве подих переводить).

Дяк. Добрий вечір добрій господині – потирає руки.

Солоха (схвильовано). Добрий вечір, Йосип Никифорович, ой, добрий вечір.

Дяк. О, доброчестива, вас так схвилював мій прихід?

Солоха. Так, так, ваш прихід схвилював мене, так, так. То проходьте Йосипе Никифоровичу, проходьте, я вас почастую.

Дяк. А я, знаєте, доброчесна, запрошував до себе на вечерю шановне козацтво: сільського голову, козака Свербигуза, родича та ще декого. О, моя половина приготувала варенуху, перегнала на шафран горілку, кутю і багато всякої страви. Але надворі знялася така хурделиця… напевне й тому не прийшли козаки. То я сердечно радий цій нагоді погуляти трохи з вами і не злякався заметілі.

(Стукає в двері Корній Чуб).

Чуб. Відчини, господине, відчини.

Дяк. Ой, Боже мій, стороння особа! Що ж тепер, як застукають особу мого звання?.. Дійде до отця Кіндрата!.. (Повертається до залу). Я боюся більше своєї другої половини, бо вона й так зробила з моєї пики таку тоненьку. Бога ради, доброчесна Солохо, - я тремчу, Ваша добрість, як сказано в писанні Луки, голова «трин… прина…». Стукають, їй Богу стукають! Ой, сховайте мене куди-небудь.

(Залізає в мішок.

Входить Чуб).

Чуб. Здорова будь, Солохо! Чого ж не відчиняєш так довго? Ти, може, і не чекала мене, га? Правда ж не чекала? Може я перебив… - може, ви тут розважалися з ким-небудь!.. Може, ти кого-небудь і сховала вже, га?

(Ходить по хаті).

Солоха. Та я, та що, та я оце стіл приготувала.

(Чуб пригладжує вуса і пританцьовує, співає):

А мій милий гарно вбрався,

Гарно зачесався.

Штани білі,

Жупан білий –

Усім сподобався.

Ой, дана-дана, дана-дана, усім сподобався.

А чи ж не так, любонько?

Солоха. Так, так, штани білі, жупан білий, усім сподобався.

Чуб. Ну, Солохо, дай тепер випити горілки. Я думаю, в мене горло замерзло від проклятого морозу.

Солоха. Зараз наллю, аякже.

Чуб. І послав Бог таку ніч перед Різдвом! Як здійнялася ,чуєш, Солохо, як здійнялася… ото, руки задубіли, не розстібну кожуха.

Солоха. Вгощайтеся, тут і кутя з медом, і варенички.

Чуб. Як здійнялася метелиця…

Коваль. Відчини.

Чуб. Стукає хтось? Це коваль. Слухай, Солохо, куди хочеш сховай мене, я нізащо в світі не хочу потрапити на очі цьому виродкові проклятому, бодай йому, чортовому синові набігло попід очима по пухиреві з копицю завбільшки!

(Залізає в мішок.

Зайшов коваль. Солоха вийшла, бо якраз у двері знову постукали, - це був Свербигуз. Коваль сів на лаву та почав прислуховуватись до пісень колядників і спинив погляд на мішках).

Вакула. Чого лежать тут оці мішки? Їх б давно час прибрати звідси. Через ту любов я здурів зовсім. Завтра свято, а в хаті й досі валяється мотлох. Віднесу їх до кузні. Що я за баба: скоро буду від вітру хилитися! Не дам нікому сміятися над собою! Ще нічого не пропало. Спробую один засіб: піду до пузатого запорожця Пацюка. Кажуть, він знає всіх чортів і може зробити те, що забажає.

(Взяв на плечі найменший мішок. Надійшли дівчата, колядуючи. Серед них Оксана).

Оксана. А, Вакуло, який маленький мішок! Так мало наколядував? А черевики?, які носить цариця, дістав? Дістань черевики – вийду за тебе заміж, - (та й побігла з дівчатами).

Вакула. Не можу, не сила  більше. Але чому вона така гарна? Її погляд, її мова, - і все так палить, так і палить. Та час покласти край у всьому: пропала душа..

Оповідач. Цей пузатий Пацюк був колись запорожцем, але чи вигнали його, чи сам утік із Січі, - цього ніхто не знав.

(Пацюк сидить і їсть галушки за його спиною з’являється Вакула з мішком за плечима).

Вакула (кланяється). Я до твоєї милості прийшов, Пацюк! (Пацюк підняв голову і знову нахилився їсти галушки). До тебе прийшов, дай Боже тобі всякого добра! Пропадати доводиться мені, грішному. Нічого не помагає мені на світі. Що буде, те й буде, а мушу просити допомогу в самого чорта… Що ж, Пацюк, як мені бути?

Пацюк. Коли потрібен чорт, то і прямуй до чорта. (Продовжує їсти).

Вакула (кланяється). Для того я й прийшов сюди: окрім тебе, думаю, ніхто не знає до нього дорогу. (Пацюк не реагує, мовчки доїдає галушки). Зроби ласку, чоловіче добрий, не відмов! Розкажи хоч, як потрапити на цю дорогу.

Пацюк. Тому не треба далеко ходити, у кого чорт за плечима стоїть.

Вакула. Що? (Опускає мішок, з якого вивільняється Чорт). Про що це він каже? (Замислюється).

Чорт (обіймає Вакулу). Це я, твій друг, усе зроблю для товариша! (У ліве вухо). Грошей дам, скільки захочеш. (У праве вухо). Оксана буде сьогодні вже твоя.

Вакула. За таку ціну я на все готовий!

Чорт (сміється). Ну, Вакуло, ти знаєш , що без контрактів нічого не роблять.

Вакула. Згоден! У вас, я чув, розписуються кров’ю. стривай же, я дістану з кишені цвях! (Хапає Чорта за хвіст).

Чорт (сміючись). Який вигадник! Ну, досить, Вакуло, пожартував і досить!

Вакула. Стривай-но, голубе! Будеш у мене знати, як підбивати на гріхи добрих людей. (Сідає на спину Чорта).

Чорт (жалібно). Змилуйся, Вакуло! Усе, що тобі потрібно, все тобі зроблю, відпусти лишень душу на покаяння!

Вакула. Ага, ось яким голосом заспівав! Тепер я знаю, що робити: вези мене зараз-таки на собі! Чуєш, та лети, як птаха!

Оповідач. І коваль мало не зомлів від страху, відчуваючи, що піднімається в повітря. Спочатку піднявся він від землі так високо, що нічого не міг угледіти внизу, і пролетів, як муха, під самісіньким місяцем, ледве не зачепивши його шапкою. Згодом Вакула вже звик і навіть почав глузувати з Чорта.

Усе було світло вгорі. Повітря в легкому  сріблястому тумані здавалося прозорим. І раптом з’являється Петербург, увесь у вогнях…

До цариці одразу Вакула вирішив не їхати, бо згадав, що десь тут зупинилися запорожці, які теж їхали до неї. І коваль не помилився: вони зустріли запорожців, які його згадали і погодилися взяти із собою до палацу. А чорт тим часом зменшився до таких розмірів, що зміг заховатися у кишені.

Дивно знову було Вакулі, коли величезна карета помчала його вулицями міста. Позаду залишилися багатоповерхові будинки, а дорога, здавалося, сама котилася під ноги коням. Карета зупинилася перед палацом. Запорожці увійшли в чудові сіни й почали підійматися добре освітленими сходами. Несміливо йшов за ними коваль, боячись на кожному кроці посковзнутися на паркеті. Пройшли три зали. Раптом запорожці впали долілиць і заволали в один голос. Коваль, не вгледівши нічого, теж сумлінно розпростався на підлозі.

Раптом підняв голову – а перед ними стояла цариця. Вона наказала їм піднятися і запитала чого вони хочуть. Вакула набрався сміливості і попросив у неї черевички!  І цариця негайно наказала принести йому їх, та ще й вишиті золотом.

Мов вихор нісся Чорт із Вакулою назад. Миттю опинився коваль біля своєї хати. Тут, ухопивши лозину, тричі вдарив нею Чорта, і той стрімголов кинувся тікати. Після цього Вакула зарився в сіно і проспав до ранку.

(На сцені Чуб, Вакула).

Вакула. Віддай, батьку, за мене Оксану!

Чуб (подумавши). Добре, присилай сватів!

Оксана. Ой.

Вакула. Поглянь, які я тобі черевички приніс! Ті самі, які цариця носить.

Оксана. Ні, ні, мені не треба черевичків, я й без черевичків…

Оповідач. Далі вона говорила і зашарілася. Вакула підійшов ближче, взяв її заруку; красуня й очі опустила. Ще не була вона така гарна.

(На сцену запрошуємо учасників інсценізації, всі колядують).

Ведучий. У кожного письменника є твір, який він вважав головною справою свого життя. Такими стали для Гоголя «»»мертві душі». Із двадцяти трьох років письменницької біографії, близько сімнадцяти були віддані роботі над «Мертвими душами».

Ведуча. В «Авторській сповіді» М.Гоголь написав: «Пушкін уже давно радив  мені взятися за великий твір… Він віддав мені свій сюжет, з якого хотів сам зробити щось подібне до поеми і якого, за його словами, він би не віддав іншому нікому. Це був сюжет «Мертвих душ».

Ведучий. Історія махінацій із мертвими душами могла стати відомою Пушкіну під час його кишинівського заслання. На початку ХІХ ст. на південь Росії, до Бесарабії, з усієї країни бігли десятки тисяч селян, рятуючись від сплати податків. Щоб уникнути переслідування, селяни часто брали імена померлих кріпаків.

Ведуча. Бесарабією навіть ширились чутки, ніби місто Бендери безсмертне, адже протягом багатьох років там не було зареєстровано жодного смертного випадку. Почалося розслідування, після якого з’ясувалося, що в Бендерах було прийнято за правило: померлих з реєстру не виключати, а їхні імена віддавати кріпакам-втікачам.

Ведучий. Ця історія з мертвими душами довго зберігалася у пам’яті О.Пушкіна, і, напевно, стала джерелом для сюжету, який поет розповів Гоголю. Обов’язок написати «Мертві душі» Гоголь називав «священним заповітом Пушкіна: він узяв з мене клятву, щоб я писав»…

Ведуча. Під пером Гоголя народилися дивовижні монстри – Манілов, Ноздрьов, Собакевич, Коробочка, Плюшкін.

Ведучий. 21 травня 1842 р. «Мертві душі» вийшли друком. Одразу почали з’являтися повідомлення про можливі реальні прототипи Плюшкіна. Їх виявилося досить багато. М.Гоголь познайомився з одним поміщиком, що проживав на Полтавщині.

Ведуча. Володіючи величезним багатством, цей поміщик прикидався бідняком, гноїв хліб у коморах, а дворових людей тримав напівголодними. Гоголь, приїхавши до нього у маєток, за для жарту, запропонував купити у нього ці самі мертві душі. «А хіба їх уже продають?» - спитав поміщик. Усміхаючись, Гоголь запропонував ціну за мертві душі, яка видалася поміщику надто малою.

Ведучий. Угода не була підписана. Знайомий Гоголя, який був присутній при цьому, часто згадував цей жарт: «Як ви його висміяли, Миколо Васильовичу. Треба ж так придумати».

Ведучий. Національна культура не передається у спадок разом із кольором волосся чи розрізом очей, не лежить вона ані в бабусиній скрині, ані в швейцарському банку, ані навіть у національній бібліотеці як спадок матеріальний чи духовний, до якого тільки треба дібрати ключ або шифр. Заради збереження, розвитку і творення національної культури  потрібна постійна спільна духовна робота.

Читець. Згадаємо: дев’ятнадцяте століття

Часи забуті,

Твори ж геніїв – живі.

Їх таємниці досі нерозкриті,

Крізь час в майбутнє дивляться вони.

(Звучить музичний запис. Усі учасники виступу виходять на сцену.)